Фуріна і парадоксальна теорія змін

Фуріна і парадоксальна теорія змін

Фуріна трималась п’ятсот років. А після того, як усе закінчилось розсипалась.

І це, насправді, дуже життєва річ. Іноді психіка тримає нас у формі доти, доки “треба”, а потім, коли загроза минає, нарешті дозволяє собі впасти. У травма-інформованій літературі описують відкладені реакції після тривалого стресу: виснаження, порушення сну, депресивність, уникання, звуження горизонту життя. А дослідження стресової системи показують, що довга, безперервна активація стресу підвищує ризик депресії, безсоння й інших збоїв саме тому, що організм надто довго живе в режимі мобілізації. [для українця согодення це відчутно і помітно в тому, що доки живеш у Києві, напркилад, то вивозиш наче і нормально все наче. Але як тільки перетинаєш кордон, потрапляєш в умови без тривог чи комендантських, де гучний звук може викликати сміх, а не страх – накриває небувала втома.]

Тому те, що ми бачимо у Фуріни після фіналу Фонтейну, для мене виглядає як депресивний епізод у кризовому постстресовому періоді: коли важка задача вже завершилась, але тіло і психіка ще довго не знають, як жити без неї. І тут починається друга біда: разом із виснаженням приходить криза ідентичності. Якщо стільки століть ти грала роль Архонта, то ким ти є, коли роль закінчилась?

Що розповідає гра

Особистий квест Фуріни, Animula Choragi Chapter: Act I — “The Little Oceanid”, стартує з низів. Ми бачимо не тріумфальне життя знаменитості, а людину, яка звузила своє життя до мінімуму. Фуріна переїжджає з великого палацу в маленьку квартирку в непрестижному районі, і ділиться: “Я майже не виходжу з дому”, а з їжі замість вишуканих десертів тепер лише макарони. Її гордість виправдовує це тим, що зараз просте домашнє їдло це саме те, що потрібно.

Це дуже схоже на те, як виглядає період відходу після гіперстресу. Людина живе на мінімалках: менше виходить, менше контактує, менше витримує складності, спирається на найпростіші форми побуту. Фуріна стискає життя до розмірів, на які залишились сили. 

(@onuko_0108) on X

(@onuko_0108) on X

І з хороших новин – вона вийде з цього стану і сюжет не штовхає її назад у життя грубо. Ніхто не приходить із лозунгом “та годі сумувати, ти ж Фуріна”. Спочатку Мандрівник просто її навідує, потім просить про маленьку послугу. Лише допоможи трупі розібратися з виставою, одненькою, фінальною. Спершу вона відмовляється, дратується, відмахується. Потім погоджується тільки на роль консультантки. А те, що вона за це не хоче компенсації, тільки розповісти їй більше про покійну режисерку, є маячком, що все ж вона пішла за власним інтересом, а не з примусу чи вини. На сцену вона виходить в останній момент, коли головну актрису не випускає хвороба. Тобто збіг обставин і умов, який відкриває можливість, але не стає примусом від когось.

Для мене це дуже важливий момент, бо він показує: з кризи не можна заставити себе вийти. Це не відбувається грандіозно, а часто нудно і довго. І це окей!

Що бачить психолог

Тут дуже влучно лягає парадоксальна теорія змін Арнольда Бейссера. Її найвідоміше формулювання таке: зміна стається тоді, коли людина стає тим, ким є, а не тоді, коли силоміць намагається бути кимось іншим.

Фуріна століттями жила в жорсткому перекосі. Вона мусила бути Архонтом – фігурою, якою насправді не була. Мусила тримати сцену, пафос, маску, напругу, контроль, постійне виконання ролі – і найголовніше: все це в таємниці. Але після того, як ця роль закінчилась, вона потрапляє в інший перекіс: починає відштовхувати від себе все, що пов’язане зі сценою, ніби сцена була лише тюрмою і не мала з нею нічого спільного. У якийсь момент вона навіть каже Нювілету: “Я більше ніколи не виступатиму і не гратиму жодної ролі. Без винятків.” Це дуже часта стратегія у людей, які довго знаходились в одному полюсі – хитнутись аж до протилежного полюсу. 

Все контролювали? Тепер не буду контролювати нічого!Була хорошою дівчинкою? Тепер буду поганою дівчинкою!Вічно турбувалась про інших? Тепер вони мені всі винні!

Але в хорошому сценарії розвитку подій потім поступово приходить серединний варіант. Наприклад, у Фуріни: “Я досі не хочу прикидатись кимось іншим, але прагну самовираження”. І це, як на мене, ключовий поворот у прийнятті себе.

Бо проблема Фуріни не лише у виснаженні чи що вона занадто довго несла нестерпну роль у самотності. А й у тому, що після цього вона почала відрізати частину себе разом із травматичним досвідом. Саме тут і спрацьовує парадокс Бейссера: людина не змінюється, коли намагається ампутувати шматок себе. Вона змінюється, коли починає розрізняти: ось це було насильство ролі, а ось це — моя власна жива здібність, мій інтерес, мій спосіб бути.

Нам це показують через дрібні деталі її компетентності: вона відчуває драматургію, бачить слабкі місця постановки, розуміє ритм вистави, інтуїтивно влучає в масштаб, тон і ефект. І коли вона перестає воювати з цією частиною себе, вона отримує Бачення. Мені дуже подобається, що Бачення тут приходить в момент впізнавання справжньої себе. 

У квесті дуже добре розведені дві речі, які в житті часто плутають: процес і інсайт. Процес відновлення у Фуріни все ж повільний. А от інсайт справді може статись миттєво, як отримання Бачення, як точка кристалізації вже пройденого шляху. Людина довго йде маленькими кроками, а сенс раптом складається в одну мить. 

Замість висновку

І мені здається, в цьому квесті гра говорить дуже важливу річ: вийти з кризи ціною відмови від частини себе не можливо. А зміна, як писав Бейссер, стається тоді, коли ми стаємо тим, ким є. Не Архонтом, не анти-Архонтом. Просто собою.

Література

Arnold Beisser,  Paradoxical Theory of Change.
Bruce McEwen & Elizabeth Norton Lasley, The End of Stress as We Know It
Judith Herman, Trauma and Recovery